Як пояснюється у статті «Інституціалізація перекладознавства» (Institutionalization of Translation Studies), що міститься в цій енциклопедії, перекладознавство було започатковано університетськими науковцями, переважно з царини порівняльного літературознавства, а також викладачами усного та письмового перекладу, декотрі з яких не мали наукової освіти. Більшу частину свого теоретичного доробку («особисті теорії» – Gile 1990) вони розробили на основі власних спостережень та самоаналізу без систематичних емпіричних перевірок або систематичного залучення вже існуючих теоретичних праць. Деякі з їхніх безпосередніх наступників, незадоволені ситуацією, почали закликати до більш «наукової» роботи. Це особливо помітно було у сфері теорії усного перекладу (Interpreting Studies) (див. Gran & Dodds 1989), де вперше викликали інтерес когнітивні питання, а когнітивістика стала провідною опорною дисципліною в опрацьовуванні усного перекладу. У вивченні ж письмового перекладу перші дослідження процесу перекладання були проведені у середині 1980-х років за допомогою методу Протокол «Міркуй уголос» (Think Aloud Protocol (TAP)), запозиченого з когнітивної психології. З погляду епістемології, експериментальна парадигма, що переважає у когнітивістиці, таким чином, відшукала свій шлях до дисципліни з лінгвістичними та літературознавчими коренями. Незабаром стало зрозуміло, що існують великі відмінності у тому, як на вимоги до плодотворного дослідження дивляться науковці з різних академічних кіл, і в тому, як провадять наукові розвідки дослідники-самоуки з числа викладачів перекладу. Ще однією проблемою, з якою довелося зіткнутися перекладознавству, були сумніви та непевність щодо досліджень з боку перекладачів-практиків, а то й неприязнь, про що згадується у праці Ендрю Честермана та Емми Вагнер (Chesterman & Wagner 2002) (див. також Вплив теорії перекладу (Impact of translation theory)).