Використання наративу за межами літератури й поетики, як джерела даних, так і як інструмента для наукового дослідження, безустанно набирало обертів упродовж XX сторіччя і сьогодні міцно укорінилося в низці наукових дисциплін у гуманітарних і природничих науках, де цій темі присвячено кілька наукових хрестоматій, низка збірників, журналів, конференцій, університетських дослідницьких проєктів, а також мережі та центри. Подібний концептуальний зсув лише порівняно нещодавно почав проникати і в перекладознавство, де науковці, досліджуючи літературу та її художні форми, включно з поезією, драмою, пісенною творчістю та субтитруванням (subtitling) кінофільмів, продовжували, як правило, зосереджувати свою увагу на літературних концепціях побудови наративу. Дослідження з політизованого усного перекладу в певних соціальній сферах, яке підкреслює вирішальну роль наративу у встановленні довіри до біженців та їх визнання інституційною системою, можна вважати першою хвилею наукових досліджень в теорії усного перекладу, що ґрунтується на соціальній, психологічній та комунікативній теоріях наративу. Тим не менше, такі вчені, як Роберт Барскі (Robert Barsky), який займається питанням біженців у Канаді, Ян Бломмарт (Jan Blommaert) і Катрейн Марінс (Katrijn Maryns), що працюють над вивченням аналогічної проблеми в Бельгії, та Марко Жакме (Marco Jacquemet) – у Середземноморській частині Європі, прийшли в цю сферу із соціолінгвістики (sociolinguistics), лінгвістичної антропології, дискурсивного аналізу (Discourse analysis), етнографії (ethnography) та комунікативних досліджень.