Хоча оволодіння мовою, як внаслідок навчання (learning), так і в результаті засвоєння (acquisition), є необхідною передумовою для перекладу, потенційна його роль у згаданих процесах є дискусійною, як у перекладознавстві, так і методиці навчання іноземних мов на Заході. Тут, після того як прихильники так званих «природних методів» розкритикували граматико-перекладний підхід, лише окремі методисти осміювалися рекомендувати переклад як ефективний метод чи прийом у навчанні іноземних мов, особливо на початкових та середніх етапах системи освіти, навіть незважаючи на те, що чимало вчителів продовжували вважати переклад ефективним. Ось як, наприклад, описує ситуацію у Франції Мелколм Гарві (Malcolm Harvey): «Ще кілька років тому використання рідної мови в класі, байдуже – з метою перекладу чи для пояснення граматичних правил, було офіційно заборонено, хоча деякі вчителі продовжували підпільно застосовувати переклад… Ще в 1950 році міністерським наказом було оголошено обов’язковим так званий méthode directe (прямий метод), хоча насправді пройшло чимало часу, перш ніж почалося його реальне впровадження. Той факт, що ще в 1987 році заборона на застосування перекладу була засуджена «Асоціацією викладачів живих мов» (Association des Professeurs de Langues Vivantes) у спеціальному випуску журналу «Ле лянґ модерн» (Les langues modernes) свідчить про існування розриву між вчителями іноземних мов, які щоденно стикаються з реальністю в класі, та офіційними особами, які розробляють принципи та зміст навчання».