У перекладознавстві довго побутував умоглядний та приписний (прескриптивний) підхід, що ґрунтується радше на теоретичних узагальненнях і окремих прикладах, аніж на безпосередньому досвіді чи системному спостереженні. В 1970-х роках Джеймсом Голмзом була розроблена «схема» перекладознавства, що мала дескриптивну (описову) і прикладну гілки, і багато хто вважає її основоположною для щойно започаткованої наукової дисципліни. Вона також стала реакцією на згадані недоліки і мала на меті впровадити у перекладознавство емпіричний метод (див. Munday 2008: Розділ 1.4). Відтоді емпіричні дослідження зробилися вагомою частиною дисципліни. Працювати емпірично – означає аналізувати проблеми, спираючись на дані, замість того, щоб повністю покладатись на логічне обґрунтування. Чимало дослідників відтоді розрізняють емпіричні підходи, з одного боку, та неемпіричні, напівемпіричні, теоретичні чи раціональні підходи (наприклад, герменевтика (hermeneutics), деконструкція (deconstruction) чи постмодернізм (postmodernism)), з іншого. Однак ця дихотомія є суперечливою, оскільки навіть емпіричні дослідження здебільшого ґрунтуються на теоретичних припущеннях та/або призначені розвивати чи вдосконалювати теорії.